25.05.2023 Література рідного краю. Гумористичні твори Г.Єлишевича
23.03.2023
25.01.2023
Ігор Калинець
Стежечка
ходім зі мною
стежечко
обережно
не зачепися за камінець
переступи соломку
і під спориш не ховайся
все одно бачу а там
за городом
ого як ти виросла
сама біжиш
через струмок перескакуєш
батіжком по пилюці цвяхаєш
а суницею збочуєш
топчеш горох при дорозі
коли б глянути
стежко
он з тої гори
на всенький світ
тільки не поспішай
така верчена ти
як дзиґа
але ж світ красний
голова крутиться
Блискавка
пливе собі королева
королева темряви
у дзеркало
а темно
зблисне
на мить
світлом
зазирне
хто на світі найгарніший
ви ваша темність
відкаже дзеркало
похапцем
заспокоїться королева
на часину
сказано писана красуня
стрічок
стрічок
як у свято
взяла коромисло
і пішла до річки
дорогою перестрів її
князенко Соняшник
із золотим черевичком
в руці
поміряла веселка
якраз на ніжку
от вони й побралися
сплю глибоко глибоко
а ще глибше
мати моя підземна
я їй про зорі розповідаю
а вона про коріння дуба
я їй про хмаринку
а вона студеним молоком
мене поїть
я їй про метелика
а вона
з водяного царства
русалку приводить
а оце
весняна калина
не хоче забрати з мене
свою подобу
тільки сонце
п'є та п'є
калинову воду
Дим
втік дим від вогнища
просто у синіх джинсах
розпатланий
та й подався у мандри
тільки спечену картоплину
прихопив
по дорозі до міста
сів у трамвай
принюхується
зітхнула кондуктор —
осінь мені запахла
залоскотало водієві в носі
повернув трамвай
і гайнув у гай
я не в той трамвай сів
подумав дим
і через вікно
вистрибнув
хлопчик-фігурка, який
задоволений собою.
ТЕМА 5 Леонід Глібов. «Муха і Бджола», «Жаба й Віл». Викривальна й повчальна спрямованість байок письменника. Побудова байки
1. Виразно читати байки Л.Глібова с.220-222.
2.Опрацювати тему "Побудова байки" з теорії літератури с.218
22.04.2021
ТЕМА 4 Леонід Глібов – визначний український байкар, поет. Байка «Щука»
Байка "Щука"
13.04.2021
ТЕМА 3 Література рідного краю.
Олексій Столбін "Четвірка з плюсом"
Олексій Петрович Столбін народився 3 листопада 1922, Тьоткіне Глушківського району Курської області
Батьки переїхали до України, коли Олексію виповнилося 5 років. Спочатку жили в місті Конотоп, потім його родина переїхала до села Грузького Конотопського району, де він навчався в школі.
В 1941 році був призваний до лав Радянської Армії. Був направлений до Вольської школи авіамеханіків, звідки пішов на фронт, де служив механіком і техніком винищувальної авіації, нагороджений орденами та медалями.
Після демобілізації вступив до Київського університету на факультет журналістики, який невдовзі довелося залишити через тяжку хворобу. Після одужання працював вчителем мови та літератури у В'язівській семирічній школі на Конотопщині, і одночасно вчився на заочному відділенні Глухівського учительського інституту, який закінчив в 1950 році, отримавши спеціальність учителя української мови та літератури. Закінчивши в 1953 році Сумський педагогічний інститут ім. А. С. Макаренка, Олексій Петрович отримав спеціальність учителя російської мови.
Працював завучем Грузчанської школи, директором Конотопської школи, заступником директора обласного інституту вдосконалення кваліфікації вчителів, заступником завідувача Сумського обласного відділу народної освіти.
З 1980 року Олексій Петрович очолив обласне літературне об'єднання. З 1985 року по січень 2001 року був головою Сумської організації НСПУ. Член міжнародної асоціації дитячих письменників.
Помер 17 листопада 2020 року у Сумах на 99-ому році життя
ЧЕТВІРКА З ПЛЮСОМ
(Оповідання)
Ми вже сиділи на своїх місцях, коли двері з гуркотом відчинились і до класу ракетою влетів Яшко Бондар.
- Географії не буде ! - ще з порога виголосив він.
- Ура-а-а! - закричали і заплигали всі, мов навіжені.
І цю загальну радість легко зрозуміти. Географія - п’ятий останній урок. Отож не виключено, що нас зараз відпустять додому. Красота! Тільки попередять, щоб ми хутенько зібрались і організовано, мовчки, на шпинечках покинули школу.
- Учителька захворіла, - пояснив Яшко, коли трохи віддихався.
Нараз запала ніякова тиша. -Тепер нам стало соромно за свою
легковажність і нестриманість. Ми всі дуже поважаємо Тамару Павлівну, кожен урок якої - захоплююча мандрівка в невідоме, і на тобі... Таке безглуздя! А все Яшко. От баламут! Він завжди...
- Добрий день! - раптом почули ми басовитий голос нашого нового директора.
Олег Іванович - високий, худорлявий, темноволосий, з пильними, як у снайпера очима. Гляне - наче рентгеном тебе просвітить. А що вже вимогливий! На який урок не прийде, то першим ділом цікавиться, як ми знаємо предмет. І може таке питання на кмітливість підкинути, що тільки бульки пускатимеш.
- Прошу дістати підручники, щоденники, - сідаючи за стіл, сказав директор і розкрив класний журнал, що приніс з собою. - 3 дозволу шановної Тамари Павлівни поговоримо...
Від .цих слів усі наче поменшали. Я теж увібрав голову в плечі, як черепаха при небезпеці. Хоч ніколи не належав до боягузів. Справа в тому, що Олег Іванович уже не в одному класі зробив отакечки переоцінку цінностей: кадровим відмінникам власноруч ставив «чотири» або навіть «три», а середнячкам взагалі... Тому можеш запросто, як один казав, загриміти під фанфари.
- Хто покаже річки Європи і дасть їм загальну характеристику? - запитав Олег Іванович і, відкинувшись на бильце стільця, неквапом обвів усіх уважним вивчаючим поглядом.
Здається, ніякої каверзи в цьому питанні не було, але однаково... Тому навіть відмінники сидять, затамувавши подих та потупивши очі. Бо кому, скажіть, охота ризикувати? Тим паче, що Олег Іванович сам географ. Такому зуби не замовиш.
Пауза затягується. І мені особисто стає вже якось незручно перед директором, новою людиною. Ще, не дай Бог, подумає, що тут зібрались одні недоумки.
Але це ще півбіди. Справжня біда в тому, що своєю мовчанкою ми підводимо Тамару Павлівну, яка понадіялась на нас і зопалу дала згоду на таку розмову. А ми виявились страхополохами, шкурниками, егоїстами.
. Із-за якоїсь, будь вона неладна, оцінки можемо кинути тінь на Добре ім я заслуженої вчительки. Та нас за це затюкають у школі!
Повертаюсь до круглої відмінниці Нінки Гордус. А та, бачу, ні жива ні мертва. Навіть дихати, здається, перестала. Коли на звичайних уроках вона завжди перша підносить руку і перша відповідає. Чому ж тепер Ті заклинило? Намертво.
Прямо перед учительським столом пече раків ще один вундеркінд - редактор нашої стіннівки «За честь класу» Ігор Коляда. Правда, цьому п’ятірки даються важче, ніж Нінці. Цей тугодум у поті чола гризе граніт науки. Але теж при бажанні міг би постояти за громаду. Аякже! Тут уже, як кажуть, один за всіх...
- Піднімай руку! - штовхаю я в спину лінійкою нашу старосту Марійку Листопад, яка лише на тому тижні втовкмачувала нам, що означає слово «піонер». Це той, говорила вона, що завжди і скрізь попереду.
Та Марійку зараз і домкратом не підважиш. Вона лише плечима досадливо ворухнула. Відчепись, мовляв. О, ситуація! А директор чекає, придивляється до кожного, мотає собі на вус. І, мені здається, навмисне не викликає по списку, що лежить перед ним. Ти диви, який парапсихолог!
Остання надія на старосту географічного гуртка Василя Зозулю - улюбленця Тамари Павлівни. Він не круглий відмінник, але цей предмет знає, як мовиться, «від» і «до». Бо ще з пелюшок мріє про далекі небезпечні подорожі.
«Мандруй до дошки! - пишу йому цидулку. - Рятуй положення!» Але у відповідь той землепроходець тільки заперечливо хитає головою і ще більше сповзає під парту. От і піди з таким до полюса!
«Стривай! - блискавично пронизує мене думка, від якої мені аж парко стає. - А чому я ховаюсь за чужі спини? Чому це надіюсь на когось?»
Правда, сьогодні, як спортсмени кажуть, я не в кращій формі. Раз прочитав цей розділ і все. Бо Тамара Павлівна мене вже питала. На минулому уроці. Тому самі розумієте... Хто без гріха? І взагалі, коли бути до кінця відвертим, з географії я не дуже... Це з математики в мене всю дорогу одні п’ятірки. Обов’язково! Математику я люблю. Ось там би я показав директорові клас!
То, може, і зараз ризикнути^ га? Де наше не пропадало... Адже головне - почати, порушити цю зловісну тишу, вивести клас з шокового стану, а там уже якось буде... Слово по слову... Нехай одержу двійку чи навіть одиницю. Зате потім не тлітиму душею, не картатиму себе за слабодухість, зможу прямо дивитись у вічі друзям та вчительці, для якої наші хороші відповіді - бальзам на її хворе серце.
Обличчя директора почало захмарюватись. Він подивився на свій наручний годинник і повторив запитання. Я зрозумів, що далі грати в мовчанку вже ніяк не можна. «Ах, що буде, те й буде! - вирішую нарешті. Прийму весь вогонь на себе. На фронті теж хтось перший піднімався в атаку. І пожежники Чорнобиля не відсиджувались по закутках».
- Дозвольте! - рішуче викинув я руку перед собою, наче рушницю. - З місця відповідати чи виходити?
Директор виважив мене довгим оцінюючим поглядом, і здається, аж повеселішав. Учні теж полегшено зітхнули.
-Як твоє прізвище? - запитав Олег Іванович по паузі.
Але коли подивився в журнал, то здивовано скинув брови. Бо в мене там не було престижних п’ятірок, якими густо рясніла та сторінка. Одразу було видно, що в перспективі мені не світять лаври Пржевальського. Ну що ж, як мовиться, чим багаті...
- Прошу! - показав Олег Іванович на карту півкуль і подав указку, яку завбачливо приніс з собою.
Ватяними ногами виходжу до дошки, судорожно ковтаю слину, деякий час мовчу, збираючись з думками, і лише тоді якимсь надтріснутим, чужим голосом починаю:
- В Європі протікає багато річок: Сена, Дунай, Рейн..., Івотка - додаю трішечки перегодом, уже не так впевнено.
Перші ріки я показав, а коли черга дійшла до нашої Івотки - знову забуксував. Не знайду її на карті півкуль і квит. От горечко! Достеменно ж знаю, що вона бере початок з джерела в Козачому байраці сусіднього району, перетинає весь наш район і впадає в Десну, Десна - в Дніпро Дніпро в свою чергу... Невже забули намалювати? От роззяви! Випускають браковані карти.
- Гаразд, - великодушно припиняє мої пошуки Олег Іванович. -
- Розповідай далі.
- Великі ріки мені не подобаються, - признаюсь відверто, як на духу, підбадьорений миролюбним тоном директора. - Вода в них здебільшого каламутна, береги далекі, голі, іноді захаращені різним непотребом. А скільки човнів, барж, пароплавів... Страх! Був я на Дніпрі поблизу Києва, то знаю... І на Десну якось з батьком їздили. До дядька Павла, що працює бакенщиком.
Зовсім не така наша Івотка. В’ється вона ясно-голубою стрічечкою серед лук квітучих, лісів тінистих, полів золотавих... Вся в зеленому вбранні, як у віночку. А що вже мінлива! - кажу з почуттям, бо вже трохи оговтався біля дошки. - В одному місці прудко-прудко біжить, аж дзвенить, а трохи далі - вона вже розлилась широкими плесами, а по них латаття з білими квітами, густі зарості ситнику, де привілля диким качкам, чаплям, лисухам... Літніми тихими вечорами можна почути, як реве бугай - потайний птах, якого мало хто бачив. На луках майже всеньку ніч перегукуються деркачі. То тут, то там лунає їхнє розмірене низьке крякання, наче хто безперервно розриває полотно чи цупкий папір. До речі, опудало деркача є в нашому біологічному кабінеті. І гніздо ремеза, схоже на рукавичку. Не бачили? Коли зайдете, то праворуч, біля снопика пшениці. Навіть не віриться, що його зробила невеличка (менша за горобця) пташка.
Дивлюсь, мої друзі вже ожили, підняли голови, розправили плечі, зарухались... Коротше, вийшли з отого стану загального страху та оціпеніння. І директор уважно слухає, не перебиває. Тільки поблажливо посміхається. Хоч я говорю не по підручнику, а те, що знаю, що люблю, за що вболіваю. Що похапцем назбирав у закамарках своєї пам’яті.
- На Івотці багато чудових пляжів з бархатистим пісочком і зеленими моріжками, - продовжую на відчай душі. - Але найкраще місце для купання - біля переправи. Там і поплавати є де, і пірнати можна прямо з парома. Бо глибина - во! - показую я рукою. - А посередині взагалі...
- Хм! - єдине, що вимовив на це директор, граючи дрібними зморшками біля очей. І важко було зрозуміти, як він ставиться до моїх теревенів.
- Біля переправи і риболовля, скажу я вам, краща. Особливо взимку. Тоді вся риба збирається в тамтешніх ямах із джерелами на дні і ловиться по-чорному. А весною, у повінь, вона розпливається по сагах на старицях. Де корму більше.
Взагалі наша Івотка чудова будь - якої пори року. І мені особисто вона нагадує живу істоту, що може переодягатись, змінювати голос, колір, настрій. І з якою можна ловко дружити. Коротше, без Івотки нам було б дуже, дуже кепсько. Одне погано, цього року наш колгосп обладнав біля неї літній табір для худоби. Тепер під час дощів у річку стікають різні нечистоти, від чого спочатку загинули раки, яких тут було невпроверт, за ними почала гинути риба...
- Олег Іванович уже разом із стільцем повернувся в мій бік. Мели, мовляв, Іване, доки вітру стане.
- Правда, ми теж завдаємо шкоди Івотці. Он Федько Чумак, - показую на рудого веснянкуватого другорічника, - приноровився троїти рибу. Намішає в хліб якоїсь, пробачте, зарази...
Вайлуватий Федько під пильним поглядом Олега Івановича незграбно підвівся і так почервонів, що білими залишились лише брови та вії.
- Коли те було? - огризнувся він, набурмосившись.
- Ти б і досі хімічив, та я надавав тобі по зашийку. Пам’ятаєш?
- Ну от! - зовсім розчаровано мови# директор. - Навіщо ж так? - -А він у нас слів не розуміє, - відповідаю. - Як і Зойка Усик, що постійно припинає свою козу Марту в березі, серед молодих насаджень...
Захопившись, я непомітно перейшов до наступної теми «Зміна природи людиною». І Олег Іванович хоч би що. Дивина! Уважно слухає, навіть щось записує. Або вже малює двійку. За зухвальство. Щоб не напускав тут туману.
Але нічого, двійка - не коклюш, переживу. Мені це не впервину. Головне те, що своєю відповіддю я нарешті розколихав клас. Тепер від бажаючих доповнити чи спростувати мене не було відбою. Уявляю, як зрадіє Тамара Павлівна, коли довідається про наш, хоч і трохи запізнілий, ентузіазм.
- Чотири, - оголосив директор так, щоб усі почули. - 3 плюсом.
- Невже?! - мимохіть вирвалось у мене. - Чи ти ба! А я думав...
- За сміливість, - пояснив Олег Іванович, повертаючи мені щоденник з великою, червоною, надзвичайно красивою четвіркою, яку вінчав рівненький плюс. - За те, що небайдужий, - додав з притиском, по паузі. - Зрозумів?- І вже до всього класу: - Бо пасивність, байдужість - найстрашніше зло.
Д/З
1. Прочитати оповідання О.Столбіна "Четвірка з плюсом"
2. Підготуватися до контрольної роботи. Повторити за підручником с.138-213
Ігор Калинець
Стежечка
ходім зі мною
стежечко
обережно
не зачепися за камінець
переступи соломку
і під спориш не ховайся
все одно бачу а там
за городом
ого як ти виросла
сама біжиш
через струмок перескакуєш
батіжком по пилюці цвяхаєш
а суницею збочуєш
топчеш горох при дорозі
коли б глянути
стежко
он з тої гори
на всенький світ
тільки не поспішай
така верчена ти
як дзиґа
але ж світ красний
голова крутиться
Блискавка
пливе собі королева
королева темряви
у дзеркало
а темно
зблисне
на мить
світлом
зазирне
хто на світі найгарніший
ви ваша темність
відкаже дзеркало
похапцем
заспокоїться королева
на часину
сказано писана красуня
стрічок
стрічок
як у свято
взяла коромисло
і пішла до річки
дорогою перестрів її
князенко Соняшник
із золотим черевичком
в руці
поміряла веселка
якраз на ніжку
от вони й побралися
сплю глибоко глибоко
а ще глибше
мати моя підземна
я їй про зорі розповідаю
а вона про коріння дуба
я їй про хмаринку
а вона студеним молоком
мене поїть
я їй про метелика
а вона
з водяного царства
русалку приводить
а оце
весняна калина
не хоче забрати з мене
свою подобу
тільки сонце
п'є та п'є
калинову воду
Дим
втік дим від вогнища
просто у синіх джинсах
розпатланий
та й подався у мандри
тільки спечену картоплину
прихопив
по дорозі до міста
сів у трамвай
принюхується
зітхнула кондуктор —
осінь мені запахла
залоскотало водієві в носі
повернув трамвай
і гайнув у гай
я не в той трамвай сів
подумав дим
і через вікно
вистрибнув
хлопчик-фігурка, який
задоволений собою.
Немає коментарів:
Дописати коментар